Припинення поруки, застави, іпотеки у разі ліквідації позичальника

Припинення поруки, застави, іпотеки у разі ліквідації позичальника

До написання цієї статті мене наштовхнула практика Верховного Суду України[1] у кредитних правовідносинах, якою обґрунтовано продовження дії поруки або застави/іпотеки, у разі ліквідації юридичної особи позичальника.

Позиція суддів ВСУ полягає у тому, що правовий аналіз ст.ст. 11, 559, 589, 593, 609 ЦК, ст. 14 ЦПК, ст. 129 Конституції України, на їх думку, свідчить про те, що припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації юридичної особи – боржника за цим зобов’язанням не припиняє поруки, застави, іпотеки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення в судовому порядку заборгованості із поручителя (майнового поручителя)[2] до дати припинення юридичної особи – боржника; зобов’язання повинне виконуватись належним чином і поручитель (майновий поручитель), укладаючи договір застави із кредитором боржника, повинен був врахувати такий ризик, як подальша ліквідація боржника.

Однак, таке тлумачення положень ЦК України відрізняється від їх дійсного змісту і зумовлене, на мою думку, лобіюванням інтересів банків у кредитних справах.

Так, відповідно до ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Із правового аналізу ст. 609 ЦК України чітко вбачається те, що зобов’язання припиняється внаслідок ліквідації юридичної особи, яка є боржником або кредитором. Єдиним винятком із вказаного правила є випадок, коли відповідно до законодавства України виконання зобов’язання ліквідованого боржника[3] покладається на іншу юридичну особу.

Інших винятків дана норма закону не містить.

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. Аналогічна норма міститься і у п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України, ч. 1 ст. 28 Закону України «Про заставу», ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку», якими передбачено припинення застави/іпотеки у разі припинення основного зобов’язання, забезпеченого заставою/іпотекою.

На даний час відсутні законодавчі акти, які прямо покладають на поручителя та майнового поручителя обов’язок виконати кредитне зобов’язання ліквідованого позичальника.

Таким чином, у разі ліквідації юридичної особи позичальника її кредитні зобов’язання припиняються. У зв’язку з цим порука та застава/іпотека також припиняються в силу зазначених вище імперативних норм цивільного законодавства України. Більше того, якщо поручителем (майновим поручителем) була фізична особа, то відсутні будь-які підстави стверджувати про те, що вона повинна виконати кредитне зобов’язання ліквідованого боржника, оскільки ст. 609 ЦК не містить жодних умов про те, що зобов’язання не припиняється після ліквідації юридичної особи, бо обов’язки боржника покладаються на фізичну особу.

За таких обставин вважаю безпідставними висновки ВСУ про те, що поручитель або заставодавець/іпотекодавець зобов’язані нести відповідальність перед банком (або іншим кредитором) у разі ліквідації боржника за основним зобов’язанням, адже таке зобов’язання припиняється і з ним припиняються порука, застава, іпотека в силу закону.

Додатково до викладених аргументів хочу звернути увагу на не відповідність позиції ВСУ принципам цивільного законодавства про добросовісність, розумність, справедливість (ст. 3 ЦК України).

Якщо кредитор заявив свої вимоги до юридичної особи на стадії її ліквідації або ж у процедурі банкрутства, але такі вимоги не були задоволені через брак майна, то вони вважаються погашеними (ч. 5 ст. 112 ЦК, ч. 5 ст. 45 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Оскільки вимоги кредитора вважаються погашеними, то у кредитора відсутні будь-які підстави заявляти вимоги до поручителя (майнового поручителя), зобов’язання яких носить похідний характер по відношенню до основного зобов’язання.

Разом з тим, якщо слідувати логіці ВСУ, то кредитор вправі заявити вимоги до поручителя чи заставодавця/іпотекодавця про виконання тієї частини грошового зобов’язання, яке залишилось не виконаним боржником, який перебуває у процесі ліквідації. У змодельованій вище ситуації взято випадок, коли позичальником є юридична особа, а поручителем (майновим поручителем) є фізична особа і кошти за договором позики (кредитним договором) отримав саме позичальник, а фізична особа як поручитель чи заставодавець (іпотекодавець) жодних коштів не отримувала. Тому поручитель (майновий поручитель) повинен буде виконати таку вимогу за рахунок своїх власних грошових коштів. Якщо ж фізична особа поручитель (майновий поручитель) виконає таке зобов’язання перед кредитором, то вона набуває права кредитора по відношенню до первісного боржника за основним зобов’язанням (ст. 556 ЦК, ст. 11 Закону України «Про іпотеку»). Однак, якщо таке погашення відбудеться після ліквідації боржника, то поручитель (майновий поручитель) не зможуть відшкодувати свої втрати, оскільки боржник до цього часу вже буде ліквідований у встановленому законом порядку. Виходить, увесь тягар фінансових втрат понесла особа, яка не отримала жодної відповідної економічної вигоди від такої операції і отримати компенсацію від юридичної особи, яка позичала кошти, – теж не може в силу вимог закону. Це не може вважатись справедливим.

При цьому, поручитель (майновий поручитель) не можуть заявити свої вимоги на стадії ліквідації боржника, якщо вони фактично ще не виконали вимоги кредитора і тому не мають грошових вимог до боржника, який ліквідується. Крім того, заявлення вимог поручителем (майновим поручителем) до основного боржника на стадії його ліквідації з посиланням на кредитний договір та відповідний договір поруки чи застави (іпотеки) не можливе ще й тому, що за кредитним договором банк-кредитор вже заявив вимоги до боржника і задоволення ліквідатором вимог одночасно банку і поручителя (майнового поручителя) буде подвійним стягненням з боржника за одним і тим же зобов’язанням, що є недопустимим.

Фізичні та юридичні особи поручителі (майнові поручителі) перебувають із банками у нерівних умовах. Банки є спеціальними суб’єктами господарювання, основним видом підприємницької діяльності яких спрямований на отримання прибутку від надання фінансових послуг. Поручитель (майновий поручитель) керується у даному випадку іншими мотивами. Навіть, якщо поручитель і отримав плату від боржника за згоду виступити поручителем (ст. 558 ЦК), така винагорода навряд чи буде дорівнювати сумі позики та нарахованих процентів і можливих штрафних санкцій. Інакше якщо у боржника існують кошти сплатити винагороду поручителю у такому розмірі, то у боржника відсутня необхідність у отриманні позики (кредиту). У той же час, сутність підприємницької діяльності полягає у готовності банку понести ризики втрат від неповернення кредиту або ж отримати суму позики та нараховані відсотки. Для мінімізації ризиків банк повинен сформувати резерви під кредитну операцію у розмірі, що встановлені НБУ, вправі застрахувати свої ризики тощо.

Про перебування громадян та банків у не рівних умовах та про сильний статус банку у кредитних справах йдеться також у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 р. по справі №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг).

Із вище наведеного вбачається те, що перекладення всього фінансового тягаря на поручителя (майнового поручителя) після ліквідації позичальника, як це робить ВСУ у своїх рішеннях, не відповідає принципам цивільного законодавства, так як не може вважатись справедливим, розумним та добросовісним.

Крім того, ми не можемо погодитись з позицією ВСУ з досліджуваного питання і з інших підстав.

Суд у деяких своїх рішеннях вказує на те, що у ст.ст. 559, 593 ЦК України, ст. 28 Закону України «Про заставу», ст. 17 Закону України «Про іпотеку» відсутня така підстава для припинення поруки чи застави/іпотеки, як ліквідація основного боржника (ст. 609 ЦК). Тому суд мотивує цим свій висновок про дійсність поруки та застави/іпотеки у разі ліквідації позичальника (юридичної особи), за якого особа виступила поручителем (майновим поручителем).

Однак, у ст.ст. 559, 593 ЦК України, ст. 28 Закону України «Про заставу», ст. 17 Закону України «Про іпотеку» відсутні також такі підстави припинення поруки та застави/іпотеки, як виконання основного зобов’язання, проведеного належним чином (ст. 599 ЦК), припинення зобов’язання переданням відступного (ст. 600 ЦК), припинення зобов’язання зарахуванням (ст. 601 ЦК), припинення зобов’язання за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК), припинення зобов’язання прощенням боргу (ст. 605 ЦК), припинення зобов’язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК), припинення зобов’язання неможливістю його виконання (ст. 607 ЦК). Відсутні будь-які розумні підстави сумніватись у тому, що у разі припинення основного зобов’язання із вказаних вище підстав повинні припинятись і порука та застава/іпотека на підставі відповідних положень ст.ст. 559, 593 ЦК України, ст. 28 Закону України «Про заставу», ст. 17 Закону України «Про іпотеку», не дивлячись на те, що такі підстави прямо не вказані у цих статтях, а лише міститься загальна відсильна норма «внаслідок припинення основного зобов’язання».

При цьому, вважаю необґрунтованою також позицію ВСУ про неможливість звільнити поручителя (майнового поручителя) від майнового тягаря після ліквідації боржника (позичальника) у разі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя (майнового поручителя).

Перш за все, ст. 609 ЦК не містить такої умови для припинення зобов’язання, як відсутність факту звернення кредитора з позовом до суду чи винесення судового рішення у справі щодо такого зобов’язання.

По-друге, суд мотивує свої рішення ст. 11 ЦК України, у якій серед підстав виникнення зобов’язання є рішення суду. Тому на думку ВСУ це свідчить про обов’язок поручителя (майнового поручителя) виконати кредитне зобов’язання на підставі судового рішення, яке є загальнообов’язковим відповідно до ст. 124 Конституції України, навіть після ліквідації основного боржника.

Із такого висновку вбачається те, що у основного боржника та поручителя (майнового поручителя) виникає солідарний обов’язок на підставі рішення суду. Але Суд не враховує ст. 541 ЦК, у якій унормовано, що солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом. Тобто, солідарний обов’язок не може виникати на підставі судового рішення, оскільки ст. 541 ЦК це не передбачено.

Норми ч. 1 ст. 554 ЦК про те, що боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, не спростовують вище наведені висновки. Так, у ст. 554 ЦК йдеться про солідарний обов’язок, що виник на підставі кредитного договору та договору поруки і припиняється у боржника та поручителя у разі ліквідації боржника на підставі ст. 559, 609 ЦК. Логіка ж ВСУ полягає у тому, що у поручителя виникає солідарний обов’язок на підставі рішення суду згідно із ст. 11 ЦК і не може припинитись до його повного виконання, що суперечить ст. 541 ЦК та іншим нормам ЦК про поруку.

І по-третє, законодавець доповнив діючі процесуальні кодекси нормами про те, що виконавчий документ може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню, у разі припинення зобов’язання внаслідок його виконання або з будь-яких інших підстав (ст. 369 ЦПК України, ст. 117 ГПК України). Тому основне зобов’язання припиняється в силу норм матеріального права, не зважаючи на ухвалене судове рішення. У такому випадку суд повинен переглянути свій виконавчий документ та визнати його таким, що не підлягає виконанню, бо зобов’язання відсутнє. Це також підтверджує хибність позиції ВСУ про те, що ухвалене судове рішення створює самостійне зобов’язання для поручителя чи заставодавця/іпотекодавця у кредитних правовідносинах.

Таким чином, вважаю несправедливою практику ВСУ, який підтримує правову позицію про те, що порука та застава/іпотека не припиняються внаслідок ліквідації основного боржника. Тому ця практика ВСУ суперечить принципу «верховенства права» як ідеології справедливості, закріпленого у ст. 8 Конституції України і частково роз’ясненого у п. 4.1 рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року у справі N 1-33/2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання).

Норми ст.ст. 559, 593 ЦК України, ст. 28 Закону України «Про заставу», ст. 17 Закону України «Про іпотеку» про обов’язкове припинення поруки та застави/іпотеки у разі припинення основного зобов’язання носять імперативний характер. У той же час, судова практика допускає встановлення цього факту у судових рішеннях за позовами про визнання поруки припиненою[4].

Тому вважаю можливими способами захисту прав поручителя (майнового поручителя) подати як заяву про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у зв’язку з припиненням поруки, застави, іпотеки внаслідок припинення основного зобов’язання через ліквідацію боржника, так і шляхом самостійного позову про визнання поруки, застави, іпотеки припиненими. Якщо справа перебуває на розгляді в суді першої інстанції, то поручителю (майновому поручителю) необхідно подати свої обґрунтовані заперечення проти позову.

Крім того, у Законі України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 р. передбачено право подати конституційну скаргу особою, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України (ст. 7 Закону). При цьому, слід звернути увагу на ч. 3 ст. 89 цього ж Закону, у якій міститься ще одна можливість для громадян та юридичних осіб приватного права, – якщо Суд, розглядаючи справу за конституційною скаргою, визнав закон України (його положення) таким, що відповідає Конституції України, але одночасно виявив, що суд застосував закон України (його положення), витлумачивши його у спосіб, що не відповідає Конституції України, то Конституційний Суд вказує на це у резолютивній частині рішення.

Встановлення цих обставин Конституційним Судом України є підставою для перегляду справи за нововиявленими обставинами відповідно до змін, які були внесені до процесуальних кодексів новим Законом України «Про Конституційний Суд України».

Підсумовуючи вище наведене, слід домагатись від ВСУ змінити свою практику у описаній категорії спорів і стати на захист громадян та юридичних осіб, як і передбачено Конституцією та цивільним законодавством України. Поштовхом для цього може бути обґрунтована позиція судів нижчих інстанцій про незгоду із висновками ВСУ (ч. 1 ст. 3607 ЦПК, ч. 1 ст. 11128 ГПК України), оновлення складу ВСУ або ж інститут конституційних скарг, на який багато громадян, у т.ч. автор цієї статті, покладають багато надій.


[1] Постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року N 6-172цс15, постанова Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі N 3-688гс16, постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 у справі N 6-84цс15, постанова Верховного Суду України від 29 березня 2017 р. у справі N 6-2013цс16, та ін.

[2] Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» майновим поручителем є особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи-боржника; ст. 11 Закону України «Про заставу» заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

[3] У аналізованій статті йдеться про «виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи», а тому відповідно до визначення «зобов’язання», яке міститься у ст. 509 ЦК України, слід зробити висновок, що йдеться про обов’язок боржника перед кредитором.

[4] Постанова Верховного Суду України від 21 травня 2012 р. у справі № 6-18цс11, постанова Верховного Суду України від 21 травня 2012 р. у справі № 6-20цс11, постанова Верховного Суду України від 21 травня 2012 р. у справі № 6-69цс11 та ін.

2018-09-25T07:05:17+00:00